12.03.2022

Історія телефону в Києві

Як з’явився телефон в Києві? Перша телефонна станція на 60 апаратів була відкрита на два роки пізніше, і 1886-й вважається офіційно роком появи телефону в Києві.

Вже за рік апаратів нараховувалося 175 і розміщувалися вони в торгових фірмах, на промислових підприємствах, в адміністративних органах. У приватному користуванні телефонів ще мало, і навіть Міська Дума була без зв’язку. Міські газети скоро рясніли оголошеннями про найперший телефон в Києві: «При магазині можна випробувати апарат на практиці і почути звуки музики, співу, розмови».

На ті часи два апарати з півсотнею аршинів дроту коштували 10 рублів сріблом, а початкова абонентська плата становила 150 рублів на рік, що було великими грошима.

Почалася телефонізація по-українськи. До кінця ХІХ століття у Києві відкрилося 5 «говорильних пунктів», де за 25 копійок можна було купити трихвилинну розмову. Кількість міських телефонів збільшилась до 350.

Йшов час, історія телефону в Україні розвивалася. На початку ХХ століття абонентська плата зменшилася майже вдвічі. Вона залежала від відстані між апаратами та телефонною станцією.

Як дзвонити по телефону – перші правила – були досить дивними. Тоді кабелі були «повітряними», тобто одне з’єднання обслуговував один провід, який потрібно було повісити на стовп або будинок. Коли додавали новий абонент – вішали новий провід. Тому дуже скоро весь центр Києва був обплутаний проводами, наче павутиною. Зараз це вже важко уявити.

Абонентів з’єднували жінки-телефоністки на телефонній станції вручну. Іноді з’єднання доводилося чекати кілька хвилин, що викликало невдоволення громадян. До 1913 року бажаючих користуватися телефоном у Києві було так багато, що телефоністи не мали можливості встановлювати нові апарати, і в місті почався «телефонний голод».

Перші вуличні телефони з’явилися в Києві з приходом радянської влади. Якщо 1927-го року телефонів-автоматів у місті було 18, то вже 1937-го – вже 300. Розмова коштувала 10 копійок, але деякі умільці, підпилюючи двокопійкову монету, економили гроші.

Після Другої світової війни війни зв’язок у Києві вдалося відновити досить швидко, і хоча обзавестися домашнім телефоном вважалося великим успіхом, кількість номерів неухильно зростала. Росли й черги біля жовто-червоних будок із телефонами-автоматами. Поговорити коштувало 2 копійки, час розмови не обмежувався. Хлопчики примудрялися просвердлювати в монеті отвір і за допомогою тонкої волосіні витягати її з апарата після закінчення розмови. А ще згадаємо Льоліка з комедії «Діамантова рука», який безжально вдарив по телефону, щоб із нього посипалися монети.

У вісімдесяті роки минулого століття на час розмови було запроваджено ліміт – 2 хвилини, а для продовження розмови телефон-автомат потрібно було «підгодувати» новою монеткою. Удосконалювалися й самі апарати – з’являлися кнопкові, а також – крик моди – із визначником номера.

У 90-х на вулицях Києва з’явилися сині телефони, з можливістю оплатити розмову за допомогою картки, з чіпом, і навіть зателефонувати за кордон. Де інде вони збереглися і зараз, хоча всемогутній мобільний зв’язок зумовив відхід таксофонів в історію, як і домашнього телефону. І сьогодні, іноді з сумом, ми чекаємо, коли ж удома задзвонить старий добрий телефон.